Стіраємість зубів

Стіраємість називають процес втрати твердих тканин зубів. Стіраємість зубів відбувається як у тимчасовому прикусі, так і в постійному; як оклюзійних поверхонь, так і апроксимальних; як зі зниженою швидкістю, так і з підвищеною. Залежно від ступеня вираженості такого процесу насамперед виділяють фізіологічну і патологічну стіраємість.

Про види патологічної стіраємості зубів на вебінарі Патологічна стіраємість. Класифікація. Діагностика.

Фізіологічна стіраємість зубів

Фізіологічна стіраємість зубів має адаптаційний характер і відбувається в результаті регулярних контактів зубів антагоністів. Процес починається з моменту входження зубів у оклюзійні взаємовідносини і, будучи повільноплинним, триває все життя. Адаптаційний момент полягає в тому, що зуби пристосовуються до різних рухів нижньої щелепи, забезпечуючи плавність її рухів, знижують навантаження на періодонт і сприяють підвищенню цілісності зубного ряду.

Через вплив контактних точок антагоністичних зубів один на одного в цих місцях утворюються площадки, що збільшують контактну (або жувальну) поверхню зубів, полегшують ковзання цих зубів, зменшуючи амплітуду рухів нижньої щелепи та знижуючи навантаження на скронево-нижньощелепний суглоб.

Функції періодонта з часом життя людини поступово знижуються. Це обумовлено зменшенням трофічних здібностей нервово-судинного компонента періодонта, через що відбувається поступова атрофія альвеолярної кістки, зниження еластичності волокон та зміна співвідношення між внутрішньо- та зовнішньокістковими частинами зуба. Зуб у лунці представляє собою важіль, і чим більше його зовнішньокісткова частина, тим більше сильне вплив передає цей зуб на тканини періодонта. Враховуючи, що відбувається поступове зменшення кісткової частини, процес має погіршуватися з роками навіть у людини, яка не має жодних патологічних змін у періодонті. Але цього в нормі не відбувається. А не відбувається через те, що фізіологічне стирання твердих тканин зубів зменшує висоту зовнішньокісткової частини зуба. Завдяки цьому співвідношення внутрішньо- та зовнішньокісткових частин зуба залишається постійним, а навантаження на періодонт адекватне віку.

Окрім оклюзійних поверхонь, природному зношуванню піддаються також апроксимальні поверхні зубів. Міжзубні сосочки також з часом піддаються атрофії та зниженню їх висоти. Але через перехід точкового контакту між зубами в площинний, збільшення площі цієї площадки та наближення нижнього краю площадки до ясен, проміжків між зубами та яснами не утворюється. Це дозволяє організму здійснювати адекватне самоочищення порожнини рота та зберігає природний вигляд зубів. Також збільшення поверхні дотику збільшує стійкість у зубному ряду, а його скорочення компенсується медіальним зміщенням зубів.

Таким чином можна зробити цілком обґрунтований висновок, що фізіологічна зношуваність є взаємозалежною зі станом здоров'я людини, незамінною властивістю жувального апарату людини, що сприяє збереженню його функціональної та морфологічної цілісності.

Патологічна стираність зубів

Патологічна стираність зубів або, як її ще називають, підвищена стираність з'являється тоді, коли стираність зубів відбувається за сценарієм, відмінним від фізіологічної стираності. При патологічній стираності процес перестає бути повільноплинним, відбувається стирання інших поверхонь зубів і, крім емалі, у стирання залучається дентин, а відповідно і пульпа зуба. Дуже часто патологічна стираність супроводжується дискомфортом у пацієнта і появою у нього відповідних скарг, чого практично ніколи не відбувається при природньому процесі.

У той момент, коли стираність переходить у декомпенсований стан, поступово знижується висота нижньої третини обличчя. Такому процесу супроводжують дистрофічні порушення у скронево-нижньощелепному суглобі, поява болів у ньому і в жувальних м'язах, зниження функції жування. Зовні це проявляється виразністю носогубних і підборідних складок, зменшенням нижньої третини обличчя, висуванням підборіддя і людина набуває так званого старечого виразу обличчя.

Далі, через зміщення нижньої щелепи вгору, відбувається також її зміщення назад. У такому випадку страждає функція дихання. Зменшується об'єм ротоглотки за рахунок дистального зміщення щелепи, а відповідно і здатність пропускати необхідний об'єм повітря. Людина рефлекторно починає сутулитися, відбуваються дистрофічні порушення у хребті, а відповідно в першу чергу в опорно-руховій та нервовій системах людини, а також у травній, дихальній, серцево-судинній та інших.

За різними оцінками, за рахунок порушення функцій і стану жувального апарату та описаних вище змін, зменшення тривалості життя людини може статися на 15 і більше років. На такому тлі куріння стає безневинним розвагою.

Причини патологічної стираємості зубів

Причини патологічної стираємості зубів дуже різноманітні. Всіх їх можна об'єднати в наступні групи.

Функціональна неповноцінність твердих тканин зубів, обумовлена зниженням якісних та кількісних характеристик емалі та дентину. При цьому процес може бути:

• спадковим (напр. Синдром Капдепона – Стентона);
• вродженим (порушення амело- і дентиногенезу) ;
• набутим (порушення обміну речовин різної етіології, а також порушення функцій ендокринної, судинної, нервової та інших систем)

Стійкість до стирання у зубів залежить від процесів зміцнення твердих тканин зуба у перед- та післяеруптивні періоди. Ведучу роль у процесах мінералізації займає нейро-гуморальна регуляція організму. Особливо важлива повноцінність функції паращитоподібних залоз, відповідальних за рівновагу кальцію та калію в організмі.

Синдром Капдепона – Стентона

Порушення амело- та дентиногенезу

Функціональне перевантаження зубів, яке може відбуватися при:

• частковій втраті зубів;
• парафункціях (напр. бруксизмі);
• гіпертонусі жувальних м'язів різного походження;
• хронічній травмі зубів;
• порушеннях прикусу.

Патологія може викликатися або погіршуватися у тих випадках, коли є дефекти зубних рядів та парафункції жувальних м'язів. Відсутні зуби покладають свої функції на залишені зуби, а, відповідно, на їхній періодонт, викликаючи його функціональне перевантаження. За рахунок цього знижуються адаптаційні можливості підтримуючого апарату зуба, не здатні компенсувати зниження висоти нижньої третини обличчя. При патологічній стираємості відбувається відкладення вторинного цементу на поверхні кореня зуба, перебудова в кістковій тканині альвеол та деформація періодонтальної щілини.

Разом з цим, зниження висоти може супроводжуватися парафункціями жувальних м'язів, що проявляються у вигляді бруксизму, гіпертонусу тощо. Зниження висоти неминуче призведе до дистрофічних змін у скронево-нижньощелепному суглобі. Оскільки ці процеси взаємопов'язані, то розвивається так званий «порочний коло», коли кожен з його елементів погіршує інший та весь процес в цілому. У такому випадку встановлення причинно-наслідкових зв'язків та створення планів профілактики та лікування стає дуже утрудненим.

Професійні шкідливості можуть виникати на виробництві з виділенням кислот, лугів та інших речовин, прийомі деяких ліків і т.д. Наприклад, кислоти знижують якісні характеристики емалі та дентину, а дрібний пил є найзвичайнішим абразивом, який у комбінації з адекватною зубощелепною системою стає агресивним, прискорюючи процеси фізіологічного стирання.

Також причиною підвищеного стирання можуть стати іатрогенні фактори, наприклад висока твердість деяких керамічних мас при протезуванні та неякісне полірування реставрацій. Навіть у тих випадках, коли твердість матеріалів не перевищує твердість тканин зуба, їх агресивна поверхня виявляється непорівнянною з витривалістю емалі, а тим більше дентину зуба.

Класифікація патологічної стираємості зубів

Якщо відрізнити фізіологічний процес від патологічного для лікаря часто не складає труднощів, то прояви патологічної стираємості дуже різноманітні і потребують класифікації та конкретизації в кожному конкретному випадку. Тому класифікація патологічної стираємості зубів наступна:

За стадією (М.Р. Бушан):

• фізіологічна – в межах емалі;
• перехідна – в межах емалі з частковим залученням дентину;
• патологічна – в межах дентину.

Фізіологічна стираємість завжди протікає в межах дентину, однак у молодому віці посилене стирання лише емалі разом з етіологічним фактором може бути діагностовано лікарем. Стирання дентину є характерною ознакою патологічної стираємості. Залучення дентину може викликати появу підвищеної чутливості та змін з боку пульпи, таких як відкладення замісного дентину, звуження просвіту кореневих каналів аж до непрохідності каналів та атрофії пульпи та утворення кальцифікатів (дентиклів) у порожнині зуба.

За ступенем (М.Р. Бушан):

• I – стирання на 1/3 довжини коронки зуба;
• II – стирання на 2/3 довжини коронки зуба;
• III – стирання коронки зуба більше ніж на 2/3.

За відсутності інших факторів, що сприяють захворюванням періодонту, патологічна стираємість рідко супроводжується змінами з боку підтримуючого апарату зуба. Це обумовлено зменшенням позакісткової частини зуба та зменшенням довжини важеля, що знижує навантаження на періодонт при навантаженні на зуби.

За формою (А.Л. Грозовський):

• горизонтальна;
• вертикальна;
• змішана.

При горизонтальній формі стираємості відбувається втрата твердих тканин зубів у горизонтальній площині з утворенням горизонтальних фасеток стираємості. Процес частіше відбувається як на нижній, так і на верхній щелепі. Вертикальний тип стираємості найбільш характерний і очевидний на фронтальній групі зубів: на небній поверхні верхніх фронтальних зубів і губній поверхні антагоністів, що визначено оклюзійними взаємовідносинами. Однак при, наприклад, прогенічному відношенні щелеп і зубних рядів фасетки стираємості на верхніх фронтальних зубах спостерігаються з губної сторони та з язичної сторони антагоністів.

Форми підвищеного стирання зубів: а — горизонтальна; б — вертикальна; в — змішана

За ступенем компенсації (Є.І. Гаврилов):

• компенсована – без зниження висоти нижньої третини обличчя;
• декомпенсована – із зниженням висоти нижньої третини обличчя.

Зубощелепна система має відносно високі компенсаторні можливості. Після втрати твердих тканин зуба відбувається перебудова альвеолярного відростка щелеп і зміщення зубів у зону дефекту або зону відсутності оклюзійних взаємовідносин. Так зване зубо-альвеолярне подовження, або феномен Попова-Годона. Залежно від ступеня такої перебудови, патологічну стираність зубів диференціюють на компенсовану, коли зміщення зубів запобігає зниженню висоти нижньої третини обличчя, і декомпенсовану, коли компенсаторні перебудови не здатні повністю ліквідувати дефект або повністю відсутні.

За протяжністю (В.Ю. Курляндський):

• локалізована – підвищена стираємість окремих зубів або групи зубів;
• генералізована.

Локалізована стираємість частіше спостерігається у фронтальному відділі зубних рядів, наприклад, при глибокому прикусі. Такий вид стираємості також локально компенсується організмом завдяки місцевій гіпертрофії альвеолярного відростка. У такому випадку точки опори висоти нижньої третини обличчя, що припадають на жувальні зуби, залишаються недоторканими, без порушення оклюзійних взаємовідносин і положення елементів скронево-нижньощелепного суглоба.

При генералізованій формі процесу захоплюються коронки всіх зубів з порушенням висоти прикусу. У такому випадку ступінь компенсації залежить від індивідуальних особливостей організму.

Детальніше про діючі методи лікування пацієнтів з патологічною стираємістю на онлайн-курсі Патологічна стираємість: лікування.